Столичні знаменитості не балують Луганщину візитами. Сплеск інтересу до нашого регіону був на початку війни, але скоро зійшов нанівець. Тож не дивно, що приїзд відомого київського письменника й журналіста привернув до себе неабияку увагу громадськості. Разом із здивуванням: чому Луганщина? Чому посеред пандемії? Адже коронавірус не дасть змоги збирати великі аудиторії. Не надто вдалий маркетинговий хід для просування в читацькі маси його книги «Справа Василя Стуса». Яка й без того користується неабияким попитом в українського читача

 

Олексій РОЗУМНИЙ

 

ЛУГАНЩИНА. ПАНДЕМІЯ

Вахтанг навіть не дав мені завершити перше запитання щодо маркетингу:

– Ні. Я приблизно за півтора року провів близько п’ятдесяти презентацій. Планувалось набагато більше, але пандемія поламала всі плани, зокрема – закордонні, бо книжка мала бути представленій у Польщі, й у Франції, у Фінляндії, у Естонії. Не рахуючи українських міст.

 

– Власне, тому я й питаю. Через пандемію багато людей зібрати не вдасться…

– Питання в тому, чи хтось на мене чекає. Це важливо. Україна велика, п’ятсот райцентрів. Очевидно, всюди не буду. Але приблизно рік тому я зустрівся з Сергієм Жаданом, і він сказав: «Давай якось поїдемо до мене на батьківщину, в Старобільськ». І ось ми поїхали сюди, на Луганщину. Сергій супроводив мене до Старобільська. Потім ми поїхали в Білокуракине. Після Білокуракиного він поїхав до Харкова, а я – далі. Але прошу розуміти, що всі районні центри покрити неможливо. Де можна і де є запити людей, –
ми туди й приїхали.

 

– Ви тут уперше?

– Нi, час вiд часу буваю на Луганщинi… Востаннє, може, рокiв три тому був тут, у Сєвєродонецьку. У Старобiльську я теж бував.

 

– А Бiлокуракине як?..

– Сподобалось. Там був непоганий зал, i були люди. Одна людина навiть була з ОПЗЖ, купила книжку про Стуса, пiшла читати. Там познайомився з колишнiм головою райдержадмiнiстрацiї Сергiєм Iванюченком (ексголова РДА – авт.). Менi зробили екскурсiю по всьому селищу. Виглядає непогано, є такi гарнi мiсцини. Але очевидно, що, як у всiх невеликих мiстах, є i вiдчуття депресiї. I молодi мало: очевидно, що йде депопуляцiя. Ну i, зрештою, вiдчуття тривожностi iснує, бо частина населення все-таки продовжує думати про росiйський варiант як можливий.

 

ПИТАННЯ Й… ПИТАННЯ

Власне про книгу я автора не питав – з тих пiр, як Вiктор Медведчук торiк подав до суду i домiгся заборони розповсюдження тиражу, вона вже не потребувала жодної реклами. ЗМI розповiли про них усе – i про книгу, i про героя, i про автора. Деталi бiографiї Медведчука (був громадським адвокатом поета Василя Стуса, якого звинувачували в антирадянськiй пропагандi – ред.) вони теж не обiйшли прискiпливою увагою. Тому я бiльше розпитував про враження вiд поїздки i вiд того, чим найбiльше цiкавились нашi земляки.

– Питання, в принципi, всюди бiльш-менш подiбнi. У мене ж немає такого єдиного тексту виступу, з яким я всюди однаково виходжу. Але зазвичай люди завжди тiшаться, що до них доїхали. Тут, у Сєвєродонецьку, це не прозвучало, але люди завжди вiдчувають брак спiлкування з кимось не з їхнього кола, i тому кажуть: «Дякуємо, що ви до нас доїхали. Для нас це важливо. Навiть якщо тут двадцять людей, ми, як агенти змiн, потiм пiдемо, розкажемо все це сусiдам, знайомим – i ефект буде бiльшим». От я сьогоднi був у селi Нещеретовому. Здається: де Київ, а де це село. Але цi вчителi працюють з дiтьми. I от моя зустрiч, менi здається, вона дасть якiсь плоди, бо цi люди розкажуть своїм дiтям, своїм сусiдам. А на вчителiв орiєнтуються. I тому «Справа Стуса» в такому сенсi досягне бiльшого поширення.

 

– Наскiльки люди обiзнанi в тому, що коїлось у часи Стуса, i що зараз вiдбувається – якi вiдчуття?

– Я б сказав так: люди не стiльки говорять про ситуацiю, питають: «А що ви скажете про перспективи України?» У Сватовому було таке питання… I про перспективи, i про полiтику люди питають мене.

 

 

– Ну звичайно – людина з Києва завiтала…

– Але ж доля країни вирiшується не в Києвi – вона вирiшується тут. Я це кажу не тому, що ви з Луганська чи з Луганщини. Якщо тут складеться консенсус щодо України, то державу ми втримаємо.

 

ПРИВIД ДО МАНДРIВ

– Я довго нiкуди не їздив. За минулий рiк вiдбулося двi чи три презентацiї, причому в лютому. У мене є такi, вiдкладенi мiста, де я хотiв би побувати. Слов’янськ i Краматорськ – першi жертви росiйської агресiї. Вiнниця – там, де Стусiв унiверситет, я ще не був. Постiйно хочу до Марiуполя. Під час наступного візиту на Донеччину обов’язково туди заїду. Знову кличуть в Одесу. Я вже двiчi там був – i ще кличуть. Трускавець… Великi, маленькi мiста. Якби я тiльки цим i займався, їздив з лекцiями по всiй Українi… У мене була давня iдея побачитися тут iз читачем, привезти книжку, розпитати про те, як живуть люди, побачити когось з тих, кого сто рокiв не бачив…

 

– До речi, кого ви тут сто рокiв не бачили?

– У Старобiльську, наприклад, панi Валентину Лiснову, викладачку унiверситету. Я її дуже поважаю i люблю. От хлопець щойно пiдходив – вiн у мене на парi в Донецькому унiверситетi був ще до 2010 року. Це дуже добра атмосфера, коли зустрiчаєш старих знайомих – i новi з’являються.

Маркетинг – то, знаєте…Можна було б поїхати в рiдне село Медведчука i провести там зустрiч. Може, я б так i зробив, якби хтось звiдти сказав: «А приїздiть». Я би приїхав.

Я вважаю, що це подяка людям, якi тут тримають Україну i потребують пiдтримки в рiзних формах. Навiть саме спiлкування i вiдчуття того, що ти не один у цьому мiстi, в цьому селi... Ми, може, в Києвi цього недооцiнюємо, а для людей єднiсть, таке вiдчуття, що я не один – важлива. Таких людей багато, i можна говорити про своє своєю мовою, i нiчого не боятись…

 

– До речi, не стикались у цiй поїздцi з «утисками» на мовному ґрунтi?

– Ну ми здебiльшого спiлкувалися з людьми, якi мене знають i кого я знаю. Просто немає можливостi ходити по ринку. Але їхали, i в дорозi не знали, куди повертати. Це було в Старобiльську – ми шукали цвинтар, де похованi нашi воїни-айдарiвцi. Зупинились бiля автобусної зупинки, i я запитав, як проїхати на цвинтар. Жiнка вiдповiла здивованим поглядом: «Цвинтар – це ж кладбище?». «Кладбище». I вона таким суржиком розказала.

Таких контактiв було кiлька. В одному мiсцi пiдiйшов i попросив помiняти меню, яке було складене росiйською. Обслуговування гарне, говорили українською. Принаймнi, намагалися. Кажу: «У вас дуже смачно, але передайте своєму директору, що ви зобов’язанi… Хай буде й росiйська версiя, але українська має бути обов’язково». «Так, ми вже робимо». Тобто реакцiя абсолютно нормальна. Люди всюди нормально реагують на дружнє звертання.

Я всюди говорю українською, не тiльки на Луганщинi. Iнодi здається, треба щось сказати росiйською, а люди: «Говорiть українською, у вас така чудова мова». А дехто переходить на українську: бачу, що рiвень володiння мовою росте. I в Києвi я це вiдчуваю, i в iнших мiстах. Просто треба бути собою i бути впертими. Проти нас ведеться вiйна, i наша впертiсть не буде зайвою. Не треба нi на кого нападати, банити, просто треба бути твердими в своїй правотi, i це дасть результат.

Наостанок поговорили про брак уваги до Луганщини з боку, скажімо так, української України. З самим Вахтангом Теймуразовичем бiльш-менш ясно:

 

– Тобто мають бути люди або якiсь органiзацiї, хто вас запросить…

– Кожного разу по-рiзному. Це тi люди, яких я або знаю… З Дмитром (людина, яка запросила Кiпiанi на Луганщину цього разу – авт.) ми пiв року чи рiк знайомi, а Жадана я знаю вже кiлька рокiв. От вiн сказав: «Харкiв i Старобiльськ за мною». А Дмитро: «Сватово – i куди захочеш». I коли так складається – ми їдемо в цi мiсця.

 

– У Сватовому люди розмовляють рiдною мовою…

– Так. Загалом мiсто справило позитивне враження я б сказав. Маленьке мiстечко; помiтно, що йому не вистачає уваги. Ну, тобто потрiбно, щоб хтось приїжджав, подивився, вiдреагував на те, що вiдбувається. I не тiльки подивитись, але й залишити про себе пам’ять.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх