Оскільки на Захід країни в межах проєкту журналістського обміну «Історико-мистецька та культурна спадщина Львівщини» кореспонденти «Луганщини.ua» відправилися під час епідемії коронавірусу, нашим завданням було не тільки побачити й розповісти читачам про принади Галичини, але й зберегти власне здоров’я. Треба сказати, що Львів і без того зустрів нас менш велелюдним та гомінливим, ніж він є зазвичай. Але в пригоді все ж стали поради про цікаві місця історичної частини міста, не надто облюбовані туристами. А те, що два з них розташовані просто неба і до них можна було швидко дістатися пішки, стало неабияким плюсом

 

Ганна СИМОНОВА

 

ЖАЛКУВАТИ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ

Кладовище, цвинтар, некрополь – у численних довiдниках та путiвниках його називають по-рiзному. Офiцiйна ж назва – Державний iсторико-культурний музей-заповiдник «Личакiвський цвинтар». Засноване це мiсце у 1786 роцi, коли австрiйська влада заборонила ховати померлих навколо мiських храмiв. Таким чином, Личакiвський цвинтар вважають одним iз найстарiших у Європi. На 42 га, якi вiн займає, налiчується близько 400 тисяч поховань (iнвентаризацiя на цей час ще триває). Найстарiшi, згiдно зі збереженими надгробними плитами, датуються 1787 та 1797 роками.

У 2009 роцi Львiв офiцiйно отримав почесне звання Культурної столицi України, а неофiцiйно його називають столицею гастрономiчною. Дiйсно, важко, гуляючи вузькими вуличками старого Львова, не спокуситися ароматами кави та смачних страв, що линуть з численних ресторацiй, пабiв та кав’ярень. Ще важче – покинути весь цей затишок, щоб прогулятися кладовищем. Тож можна зрозумiти гостей мiста, якi, маючи 2-3 днi у Львовi, вiдкладають вiдвiдини Личакiвського цвинтаря на потiм. А у морозному груднi ми виявилися чи не єдиними, хто вирiшив пройтися його похмурими алеями посеред робочого дня.

 

 

I абсолютно точно про це не пожалкували.

Прикрашати реальнiсть не будемо: Личакiвський цвинтар, перш за все, – мiсце поховань. I як i будь-який iнший, в цю пору року вирiзняється обов’язковими атрибутами: пронизливою тишею, насиченим запахом пожовклого листя та смутком, який свинцем падає на душу, щойно ти проходиш у ворота. Оповитi плющем столiтнi могильнi плити та ворони, що переговорюються мiж собою, сидячи на високих деревах, доповнюють цю гнiтючу картину. Але все це має значення лише до тих пiр, поки ти не почав вдивлятися в деталi.

При входi на цвинтар вiдвiдувачiв зустрiчає мапа-путiвник, яка розповiдає, як пройти до могил найвiдомiших постатей, що знайшли спокiй на Личакiвському кладовищi. I природньо, що спочатку ти, слiдуючи їй, починаєш шукати на пам’ятниках знайомi iмена. Письменник Iван Франко, спiвачка Соломiя Крушельницька, композитор Володимир Iвасюк, диригент Микола Колесса, вокалiст «Братiв Гадюкiних» Сергiй Кузьминський, а вiднедавна – режисер Роман Вiктюк. I ще – десятки полiтикiв, спортсменiв, вчених, лiкарiв, вiйськових, культурних та релiгiйних дiячiв.

До багатьох могил фанати, шанувальники, послiдовники та ученики несуть лампадки, вiнки та живi квiти, тож пройти повз просто неможливо. Правда, якщо мета вашого вiзиту сюди – побачити «вiдомi» поховання. В iнших випадках втрачати лiк часу та подекуди зв'язок з реальнiстю ти починаєш десь приблизно мiж могилами Франка та Крушельницької. А вони, мiж iншим, знаходяться майже на початку центральної алеї.

 

ЦВИНТАР-МУЗЕЙ-ПАРК

Вся справа в тому, що, вiд початку його заснування, на Личакiвському кладовищi ховали заможних та вiдомих мешканцiв Львова. Вiдповiдно, над їхніми надгробками, склепами та родинними гробiвцями працювали найталановитiшi майстри. Цими витворами ми i маємо можливiсть насолоджуватися.

Ось зараз твою увагу привернув поточений мохом зажурений ангел, через мить – собор у мiнiатюрi, вiдводиш погляд далi – i на тебе дивиться пильно, з якимось докором, обличчя красивої жiнки. Ти переходиш вiд могили до могили, читаєш iмена похованих i намагаєшся уявити, якими вони були за життя. Читаєш епiтафiї, якi, подекуди не менш загадковi, нiж самi пам’ятники – i вже польська мова стає для тебе не такою чужою. Хочеться йти все далi i далi в передчуттi, що за наступним рогом тебе чекають новi вiдкриття.

 

 

«Личакiвський цвинтар вiдомий своїми прекрасними надгробними пам’ятниками. Можна стверджувати, що Личакiв є однiєю з найбiльших природних галерей польської скульптури 19 та першої половини 20 столiть. Насправдi, немає такого вiдомого польського скульптора, який би не залишив значного слiду у виглядi скульптури на цвинтарному надгробку. Цвинтар також є галереєю української скульптури i не тiльки сучасної», – зазначають у Польському Фондi культурної спадщини, який допомагає реставрувати надгробки.

Простiше кажучи, Личакiвське кладовище нинi представляє собою музей скульптури просто неба. А щоб цвинтар не створював гнiтючий настрiй, тут розбили дорiжки та алеї, висадили дерева та кущi, тому вiн ще й схожий на парк.

– Я живу неподалiк цього прекрасного мiсця. На вихiднi та у вiльний час люблю тут просто прогулюватися. Часто беру iз собою дитину. Не всi розумiють мого захоплення. Але насправдi я вже давно перестала сприймати Личакiв як кладовище. Це дiйсно музей, i пiд час кожного вiдвiдування я помiчаю тут для себе якiсь новi деталi, – каже львiв’янка Олена. I з цими словами важко не погодитися. Може, тiльки додати, що сприймати це мiсце як кладовище автор цих рядкiв перестав буквально з першого ж вiзиту.

 

НАЗАД У РЕАЛЬНIСТЬ

Звiсно, за понад два столiття свого iснування, цвинтар зазнав багатьох руйнувань, i у первозданному виглядi ми вже нiколи його не побачимо. Екскурсоводи кажуть, що найперших поховань тут майже не збереглося через закон, який дозволяв руйнувати могилу, якщо до неї понад 25 рокiв нiхто не навiдувався. Iз зруйнованих надгробкiв робили дорiжки. Але потiм це варварство припинили.

Багато могил було зруйновано пiд час Другої свiтової вiйни. Приблизно тодi ж тут почали ховати рядових мешканцiв мiста, тож серед кам’яних та мармурових скульптур тут часто можна побачити звичнi для нашого ока надгробки.

Наступний перiод занепаду Личакова – 90-тi. У роки тотального безробiття та злиднiв, львiв’яни крали на кладовищi кольоровi метали, а у гробiвцях селилися безпритульнi.

Втiм, зараз можна сказати, що поганi часи позаду. У 1990-му Личакiвське кладовище стало заповiдником мiсцевого значення. Людей тут не ховають iз 1975 року. Винятки роблять для власникiв склепiв (пiдзахоронення), видатних львiв'ян, репресованих, полiтв'язнiв та воїнiв УПА.

 

 

Серед таких «виняткiв» – i загиблi у теперiшнiй росiйсько-українськiй вiйнi. Коли пiдходиш до комплексу меморiалiв на Личакiвському кладовищi, в очi одразу кидаються кiлька дiлянок з рядами однакових гранiтних хрестiв. Це – поля почесних поховань. Тут поруч спочивають дiячi ОУН, воїни УПА та сини Незалежної України, якi полягли у запеклих боях на Донбасi.

На пам’ятниках точно вказанi населенi пункти, де обiрвалося життя воїнiв. Лисичанськ, Троїцьке, Зеленопiлля, Новосвiтлiвка, Катеринiвка, Луганський аеропорт – такi знайомi й такi близькi назви за тисячі кiлометрiв вiд дому.

Вмить iз старовинного музею, де перебував ще кiлька хвилин тому, ти опиняєшся в палючому донбаському степу, чуєш свист снарядiв i невпинно плачеш. А, втамувавши емоцiї, розумiєш, що цi кiлькадесят могил – i є сьогоднi наймiцнiшим зв'язоком мiж Сходом i Заходом України. Який вже не обiрвеш i не перепишеш. Найстрашнiше те, що трохи далi за хрестами є ще одна дiлянка, яка теж починає заповнюватися.

А так хочеться, щоб вона залишилася порожньою назавжди…

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх