До зброї! До зброї, стрiльцi!
Товаришiв рiдних згадайте,
Що мрiють про волю в холоднiй землi,
Всi сили до бою з’єднайте!
Василь Вишиваний
(Вiльгельм фон Габсбург)

 

Iсторiя України фактично являє собою iсторiю нацiонально-визвольної боротьби українського народу з iноземними загарбниками за здобуття незалежностi держави.

З початком революцiйних потрясiнь в Росiйськiй iмперiї, поваленням самодержавства та встановленням Тимчасового уряду, на теренах України розпочинається драматичний, вкрай суперечливий, але водночас насичений подiями перiод, який увiйшов в iсторiю як Українська революцiя 1917-1921 рокiв.

У березнi 1917 року революцiйна хвиля прокотилася Україною. Багатолюднi мiтинги охопили Київ, Харкiв, Полтаву, Одесу й багато iнших мiст. Ключовою рушiйною силою революцiї був український народ та полiтична елiта. Саме вони не давали згаснути полум’ю нацiонально-визвольного руху, створюючи з кожним днем дедалi бiльше полiтичних партiй та громадських органiзацiй, тим самим пробуджуючи Україну вiд багатовiкового сну.

На тлi цих бурхливих подiй громадськi та культурнi органiзацiї, робiтники, духовенство, вiйськовi та студенти проголосили про утворення Української Центральної Ради на чолi з Михайлом Грушевським, мета якої еволюцiонувала вiд iдей полiтичної автономiї та федерацiї до усвiдомлення необхiдностi проголошення власної державної незалежностi.

22 сiчня 1918 року багатовiкова боротьба українського народу дiйшла свого логiчного завершення – IV Унiверсалом Українську Народну Республiку було проголошено «самостiйною, нi вiд кого незалежною, вiльною суверенною державою українського народу».

За наступнi три роки закрiплення державних кордонiв, мови, грошей, державних символiв, здобуття боєздатного вiйська та визнання Української держави свiтовою спiльнотою проходило на тлi жорстокої боротьби за власне iснування.

Луганщина, яка на той час була роздiлена мiж декiлькома губернiями, не була осторонь визвольних рухів за незалежнiсть. Наш край має цiлу плеяду iмен чоловiкiв i жiнок, якi брали активну участь у становленнi Української держави.

 

 

Стефан Радченко, уродженець Старобiльського повiту, служив у 6-й гарматнiй бригадi 6 Сiчової дивiзiї Армiї Української Народної Республiки. Пiд час Другого зимового походу 17 листопада 1921 в бою пiд селом Малi Мiньки потрапив у полон. «22 листопада 1921 року Комiсiя ОВ КВО вирiшила розстрiляти Радченка Стефана в числi iнших 360 вiйськовослужбовцiв-петлюрiвцiв… Слiдство по справi не проводилося. Радченко не допитувався. Доказiв вчинення ним контр1». 27 квiтня 1998 року Стефана Михайловича було реабiлiтовано посмертно.

Не бажаючи залишатися осторонь буремних революцiйних подiй, до Армiї Української Народної Республiки приєднується син дрiбних чиновникiв Микита Ямпiльський, уродженець села Чабанiвка Старобiльського повiту, козак 3-го Гайдамацького полку. У травнi 1919 року пiд час запеклих боїв з бiльшовиками Микита Савович отримав важке поранення та помер дорогою до вiйськово-польового шпиталю.

 

 

Микита Шаповал, член Центральної Ради та один зі спiвавторiв державно-правового акту про державну незалежнiсть Української Народної Республiки – IV Унiверсалу. Фахову освiту отримав у державнiй лiсничий школi слободи Новоглухiвка (зараз мiсто Кремiнна). Микита Юхимович, згадуючи свої учнiвськi роки, писав: «Ново-Глухiвська державна лiсова школа – … найлiпший перiод моєї «науки», коли я став майстром в землемiрствi, лiсоводствi, кресленнi планiв i колекцiонером з ботанiки, ентомолоґiї…» Здобута освiта стала у пригоді на посадi «дiректора Лiсо-технично-економичного оддiлу лiсового департаменту i голови краєвого українського лiсового комитету2».

За часiв Української Народної Республiки Микита Юхимович був членом Центрально Ради. Обіймав посаду Мiнiстра пошт i телеграфу, а згодом Мiнiстра земельних справ.

В умовах бiльшовицької загрози 8 сiчня 1918 року пiд час засiдання уряду Микита Шаповал промовив слова, якi вирiшили подальшу долю Української держави: «Раз армiї нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихiд – проголошення незалежної України, що дасть можливiсть стати твердо на мiжнароднiй аренi i приступити до органiзацiї нової фiзичної сили2». У спiльнiй редакцiї Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Микити Шаповала було прийнято доленосний IV Унiверсал Української Центральної Ради.

«Напад большевицького отряду на помешкання з метою мене розстрiляти2» змусив Микиту Юхимовича емiгрувати спочатку до Будапешту, а згодом до Праги, де вiн продовжував свою громадсько-полiтичну i культурну дiяльнiсть.

Вже згодом, даючи оцiнку Українськiй революцiї, Микита Шаповал у своїй книзi «Велика революцiя i українська визвольна проґрама» писав: «По цiлому свiтi прокотилось i прогримiло iм’я України, що змучена i окрадена повстала до боротьби за своє людське право. Кiлька рокiв цiлий свiт чув i чує й тепер iм’я України, це веде до того, що свiт таки пiзнає справу нашу, визнає її за справедливу i своєю опiнiєю пiдтримуватиме iснування України, як рiвноправного члена всесвiтнього суспiльства3».

Згаданi особистостi далеко не всi з тих, хто вiдстоював незалежнiсть молодої держави. З кожним роком Державний архiв Луганської областi вiдшукує все новi iмена культурних i полiтичних дiячiв, священикiв, вiйськових i звичайних громадян нашого краю, якi попри всi складнощi та негаразди брали активну участь у розбудовi України та у лиху годину стали на її захист.

  1. За документами Галузевого державного архiву Служби безпеки України.
  2. За документами Центрального державного архiву вищих органiв влади та управлiння України.
  3. Шаповал М. Велика революцiя i українська визвольна проґрама. Прага, 1927. С. 324

 

Державний архів Луганської області

 

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх