Громадська спiлка «Луганська Асоцiацiя органiзацiй осiб з iнвалiднiстю» плiдно працює на Луганщинi вже пiвтора роки. Об’єднання розрiзнених товариств людей з iнвалiднiстю стало початком нових форм їхньої взаємодiї з владою, суспiльством та мiжнародними органiзацiями.  Нещодавно керiвник спiлки Микола Надулiчний за пропозицiєю очiльника областi Сергiя Гайдая став радником голови облдержадмiнiстрацiї. Будувати свiт без обмежень для всiх i кожного – нелегко, але можливо, каже голова асоцiацiї. Про це наша розмова

Евелiна БОГДАНОВА

 

– Ваша асоцiацiя тепер завжди на слуху. Багато чого зроблено. А як все починалося?

– Коли створили асоцiацiю, менi здавалося, що зможемо зробити все й одразу, всi дверi перед нами вiдкритi. Але виявилося, що для вирiшення будь-якого питання потрiбно знати закони, юридичнi процедури. I ми стали вчитися. I вчити людей. Адже зараз, особливо коли з боку мiжнародних органiзацiй велика увага зосереджена на нашому регiонi, багато хто не лише не вмiє писати проекти, а й взагалi не знає про таку можливiсть.

Бiльшiсть органiзацiй людей з iнвалiднiстю звикли приходити до влади, просити якiсь кошти – i на тому все. Так не повинно бути, i наше завдання – змiнити свiдомiсть людей.

 

– Але ж це доволi складно.

– Звичайно. Багато хто й досi не може вiдокремитися вiд радянського минулого, де люди з iнвалiднiстю були iзольованi. Головнi проблеми скупчуються саме на ментальному рiвнi. I це стосується майже всього суспiльства – i працедавцiв, i чиновникiв, i навiть самих людей з особливими потребами.

Iнодi доходить до таких конфлiктiв, якi на етичному рiвнi взагалi не вмiщуються у свiдомiсть. Як, наприклад, ситуацiя, яка сталася в школi № 20 Сєвєродонецька. Коли ми знайшли можливостi i кошти, щоб вiдкрити в цьому закладi iнклюзивно-ресурсний центр, то не лише директор школи, але й батьки чинили сппротив – зверталися до народних депутатiв, начебто дiти с особливими освiтнiми потребами будуть заважати iншим дiтям вчитися. I прикладiв подiбного непорозумiння багато.

Але я бачу, що ми тут, на Луганщинi, цю проблему вже зрушили з мiсця – зростає кiлькiсть свiдомих обiзнаних людей. Це приємно, але роботи ще доволi багато.

 

– Спочатку головний упор асоцiацiя робила на працевлаштуваннi людей з iнвалiднiстю. Чому?

– Багато хто скаржився, що неможливо знайти роботу. Я розпочав цим займатися, збирав пiдприємцiв з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубiжного i людей з iнвалiднiстю. Але коли питання впритул торкнулося роботи, одразу люди, якi скаржилися на її вiдсутнiсть, почали нiяковiти: «а у нас субсидiя», чи ще щось подiбне.

Зрозумiло, легше сидiти вдома, отримувати пенсiю чи iншу соцiальну допомогу i нiчого не робити. Але можна ж працювати, заробляти додатковi кошти, пiдвищити рiвень власного життя. Мені здається, важливiше стимулювати людей, щоб вони жили краще.

Люди, якi хочуть працювати, вони працюють. У нас людей з вадами слуху взяли на роботу в супермаркет «Сiм’я» на фасування товарiв. Хотiли дiвчину на вiзочку влаштувати на касу, але вона сама завагалася, чи зможе добиратися до роботи, адже живе в Борiвському.

Тi, з ким я спiлкуюся, майже всi працюють. Дехто веде особисте господарство чи має невеличкий бiзнес. Є у нас хлопець, який i вуликами почав займатися, i саджає еко-дерева на дрова, багато чого починає. Я розумiю, що такi люди системно на полiтику України не впливають, але такий приклад самозайнятостi має бути цікавим іншим.

 

– Але, як i ви вже зазначили, коли людина хоче працювати, часто бар’єром для неї стає проблема доступностi.

– Це теж пережиток радянського минулого. Все, що будувалося за радянських часiв, не пристосовано для людей з iнвалiднiстю. Здоровi люди, зазвичай, навiть не замислюються, що для людей з iнвалiднiстю значать сходинки, бордюри, громадський транспорт i таке iнше. Якщо перепон немає, людина вийде на вулицю, дiйде до магазинiв, театру, кафе, зрозумiє, що все це можливо i для неї, але треба заробляти. З’явиться мотивацiя i до роботи.

Зараз бiда в чому? Простiше залишити людину з iнвалiднiстю вдома, нiж пристосувати для неї навколишнє середовище. Дитина сидить вдома, навчання дистанцiйне, коло знайомих – лише родина та сусiди. Потiм дорослою виходить у свiт – а в неї немає анi друзiв, анi знайомих. В цьому їхня слабкiсть.

Вважаю, держава вiрно взяла курс – дiти з особливими освiтнiми потребами повиннi навчатися разом з усiма. Це соцiалiзує дитину з iнвалiднiстю, навчить толерантностi всiх дiтей в школi i змiнить згодом свiдомiсть усiх прошаркiв суспiльства.

 

– Минулорiч асоцiацiя впровадила проєкт «Iнклюзивна мережа громадських радникiв Луганської областi». Розкажiть про нього детальнiше.

– Коли ми вийшли за межi мiст i почали знайомитися з усiєю областю, виявилося, що проблеми в мiстах i проблеми в районах, особливо в найвiддаленiших селах, дуже вiдрiзняються.

За проєктом у шести пiлотних громадах ми змогли створити мережу радникiв, якi стали сьогоднi посередниками у дiалозi мiж владою, громадськiстю та бiзнесом, вони працюють в командi для монiторингу, аналiзу, оцiнки потреб, адвокацiї та захисту прав людей з iнвалiднiстю.

 

– Зрозумiло, що iнiцiатива повинна йти знизу. А зверху розумiння є?

– Я вважаю, якби не було пiдтримки влади, асоцiацiя б не вижила. Можна знайти фiнансування, зробити грантову заявку, але якщо владi це не потрiбно, дiла не буде.

Ми навчилися не жебракувати, просячи грошей, а вести конструктивний дiалог. В чому полягає моє завдання як радника? Окрiм того, що я об’їжджаю ОТГ, райони, визначаю потреби, я вирiшую питання на мiсцi, якщо щось можна вирiшити. Якщо є потреба, ми виносимо питання на рiвень областi. Водночас допомагаємо зробити звернення, щоб людина прийшла на прийом до очiльника областi i швидко позначила проблематику.

Важливо, що очiльник областi Сергiй Гайдай не тiльки iде назустрiч, але ще й доволi освiчений в питаннях людей з особливими потребами.

Розумiє, що областi потрiбний свiй реабiлiтацiйний центр, бо перевезення хворої дитини в iншу область – це дуже часто загроза її здоров’ю. В нього iнший, європейський пiдхiд до всього. Його обiзнанiсть i миттєвий пошук варiантiв вирiшення проблеми – це те, що нам на Луганщинi було дуже потрiбно.

I ми теж намагаємося по-новому пiдходити до вирiшення проблем людей з iнвалiднiстю. Асоцiацiя – це нове вiяння. Це не гармошка з шоколадкою на 3 грудня. Це змiни в законодавствi, дiалог з владою, з суспiльством. Не всi це розумiють. Але добре, що молодь все ж таки вже iнша. Вона рухається вперед, є прикладом для iнших.

 

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх