Тривалий час на Донбасi не усi визнавали Голодомор. Та свiдки трагiчних подiй живi й понинi. Серед них Iван Давидович Саморядов, який вiдсвяткував свiй 93 день народження. Зимує вiн у мiськiй квартирi, у Сєвєродонецьку. А тiльки-но земля звiльняється вiд снiгу, живе у Спiвакiвцi Новоайдарського району, бо бiльше любить рiдну хату

 

Iванка МIЩЕНКО

 

Iван Давидович зiзнається, що якби не допомога патронажної сестри, сам-один вже не вижив би. Вiк – поважний. Дуже хвалить вiн Олену Воронкiну й за допомогу, а головне – за здатнiсть уважно слухати, спiвчувати. Влiтку нинiшнього року ми разом з нею слухали розповiдь Iвана Демидовича про страшнi роки Голодомору.

 

НАВIТЬ КIНЬ ПРОСИВСЯ ДОДОМУ

– Цю хату збудував дiд. Було у нього три сини, мiй батько – молодший, тож його дiд при собi залишив, iнших – вiдселив, – розповiдає Iван Давидович i поглядає на фотографiї. – Дiд був трудяга. Та й село було багате: цiлих три млини, з них два – водянi. Наша родина землю орендувала у пана. Тримали худобу: воли, конi. Був свiй iнвентар: пiдводи, брички, плуги. Зерно вирощували три сина, три невiстки – усi допомагали. У 1929 роцi почалася колективiзацiя. I давай усе вигрiбати! У дiда все забрали в колгосп – рухоме та нерухоме майно. Залишилися ми без нiчого.

На той момент у Iванка був молодший брат, мама й тато, бабуся та дiдусь – велика сiм'я.

– Щоб все забрати, приїжджали кiлька разiв. I дiд бачив, як бригадир їздить на роботу вже на нашому конi. Проїжджає повз будинок, доїжджає до ворiт, а кiнь на диби – хоче додому, в рiдний двiр. Дiд дивиться, плаче, – згадує Iван Давидович. – Тужив сильно, не мiг змиритися з тим, що вся його праця пiшла прахом. А тут вже й жити стали впроголодь. Тож дiд помер першим, коли ще не зовсiм голод настав. Йому ще труну сколотили i вiдвезли ховати на кладовище.

Настав 1933 рiк.

 

БАТЬКО НЕ ДОЖИВ ДО ВИШЕНЬ

– Тодi вже конi стали вмирати в колгоспi. Їх витягували в лiс i закопували. А батько з сусiдом їздили, вiдкопували, що встигнуть. Якось вiдрубали цiлу конячу ногу, це варили разом зi шкурою, хоч i сама конина жорстка, та їли. Все це я добре пам'ятаю – менi було вже шiсть рокiв, – розповiдає 93-рiчний спiвакiвець. – Жаб я ловив в копанках, їх теж варили, i це ще була хороша їжа.

Словом, їли все, що могли: на рiчцi очерет молодий шукали, смикали – вiн м'який i солодкий на смак. Акуга, рогiз – цi рослини та їхнiй смак чоловiк запам'ятав на все життя.

– У лiсi шукали «копiєчки». Цвiла ця трава жовтеньким, а корiнцi у неї, як квасольки. Копали i їли їх, це допомагало вижити. А ще на горi росла трава, її називали «козлєчки». Її теж чистили та їли. Що жувалося, то i жували. Але це вже навеснi, – каже Iван Давидович.

Але все ж до весни в сiм'ї усi попухли.

– Батько тут, на долiвцi лежав. А братик – на лежанцi. Лежав i кричав, довго, тоненьким голосочком, – розповiдає Iван Давидович та озирається в хатi, нiби бачить всiх своїх рiдних.

Каже, що коли мати Марiя стала пухла, за нею прийшла бабуся Марфутка i забрала додому, в рiдну сiм'ю, з якої та замiж виходила, «щоб дочку врятувати». А онуки?

– Тодi це був зайвий рот, – каже Iван Давидович про себе i молодшого брата. – У селi була молодиця, вона дитину народила i одразу в Айдар викинула.

Батько тодi був уже не жилець, хоча мiцний мужик, 28 рокiв всього. Пам'ятаю, вже вишнi цвiли. Я лазив на дерево, шукав зеленi бубочки, батьковi приносив. Вiн плакав, дивився i казав: «Ой, вишнички вже достигають!».

Помер. А як ховати?

Прийшли люди, завернули, як лежав, так за будинком яму вирили i в неї, без труни опустили. Потiм помер братик Iлюша. Бабуся взяла фiранку, загорнула, теж йому ямку викопала. Так i поховали.

Ось я й зараз дивуюся, як же вижив? Може, тому, що бiгав по полях i травичку їв? Виросли отi «копiєчки», аби ми вижили.

Залишилися удвох з бабусею Марiшкою.

 

 

ВIД ГОЛОДОМОРУ НА СЕЛI - ДО ГОЛОДУ В АРМIЇ

– Але життя налагоджувалося, – стверджує Iван Давидович.

Повернулася до хати мати, i пiшла працювати у колгосп. Бабуся Марiшка почала в'язати для колгоспу перевесла з акуги, щоб снопи скрiплювати.

Незабаром мати вдруге вийшла замiж за чоловiка, який жив на сусiдньому хуторi.

– У нього було своїх четверо дiтей. Щоправда, коли ми приїхали, в хатi були тiльки Василь та Надiйка. Сiв я на лавку, сумно менi стало i самотньо. Тихо вийшов на вулицю i побiг додому. По байраках, по ямах – майже 7 кiлометрiв, хоча i темно вже було. Прибiг, а бабуся руками махає i плаче: «Ой, ти мiй соколе, онучок!».

На другий день приїхала мама i все ж забрала в нову сiм'ю.

Iван Давидович зiзнається, що «тiльки там вперше i наївся справжнього хлiба». Новий чоловiк матерi був «дiловий мужик»: хороший тесля, мав власну пасiку.

А смак цукерок десятирiчний Iванко спробував лише у школi.

– Школа була – хатка пiд соломою. Видали буквар, зошит i чорнильницю, щоб в сумочцi носити. А буквар який був? Це вже 1937 рiк. Тодi на всiх обкладинках – Косiор, Бухарiн, Риков. Так потiм на їх портретах очi виколювали, роги малювали прямо в пiдручниках, в цьому букварi, – зiзнається старий. – Ось коли в школу пiшов, вперше цукерки спробував. Перед новорiчними святами роздали кожному паперовий пакетик. Там були солодощi «горошком» та чотири чи п'ять «подушечок» – подарунок. Ялинку ставити забороняли, її не було. А цукерки давали.

Повчитися вдалося тiльки три класи. I вже у 1940 роцi Iванко пас телят в колгоспi iменi Кiрова.

– Працювали за трудоднi. Та що таке оплата в колгоспi? Спочатку господарство мало зерном з державою розрахуватися. А вже що залишилося – людям, на трудоднi. Добре, якщо по 200 грам пшеницi дадуть. Та частiш дулю показували, – гарячкує старий.

Вiн працював в колгоспi «за палички», аж поки прийшла повiстка в армiю. Там потрапив в сапери i служив на Ладозi.

– Тодi саме була блокада. А наш полк охороняв «дорогу життя», по якiй в Ленiнград доставляли продукти. I наш полк потiм перейменували в Ладозький, – згадує колишнiй фронтовик. – Але й солдати в окопах бачили тiльки перловку. Перловку та коли-не-коли американську тушонку, бiльше нiчого не знали ми. Та й який був пайок? 1600 калорiй. Спробуй проживи, солдат!

Згадує, як навеснi 1945 року, коли вiйна вже йшла до кiнця, кинули усiх саперiв на розмiнування. Пам'ятає Iван Саморядов, як одного разу отримали наряд на розмiнування колгоспного поля.

– Пiшли утрьох: Гриша Чiкачьов – вiн був земляк, зi Старобiльська, та Мiтька зi Сталiно (Донецьк). Гришка каже: «Завтра менi 18 рокiв виповниться. Давайте детонаторiв наберемо, пiдемо на Псьол, риби наглушимо, вiдсвяткуємо».

Йшли по мiнному полю рядами: Чiкачьов першим, я – за ним, Мiтька позаду.

Як зайшов, одразу натрапив на мiну. Вiдвертаю запальник, а вона – «хлоп». Значить, знешкоджена. Iнакше – вона саме й «вистрибує», коли запальник спрацьовує. Вiдкопав. Сiв на край окопу, ноги звiсив, став висипати з мiни детонатори: в нiй 360 кульок, а пiд ними вибухiвка, тол. Красивий такий.

I раптом брязкiт, гуркiт! Глянув – а Гриша, земляк, начебто стоїть, але руки у нього вже немає. Й по Мiтьковi кульки з мiни влучили. Я сорочкою земляку рану перемотав, щоб кровотечу зупинити. Але до села, до доктора – кiлометрiв зо три. Вискочив на дорогу. Бачу, колгоспники їдуть. Земляка мого на вiз поклали, але до госпiталю не довезли живим. Виходить, вiн мене вiд мiни прикрив.

Навiть пiсля переможного травня 1945 Iвану Саморядову довелося служити ще довгi роки.

– Говорили нам, мовляв, призову немає, а ми – те, що залишилося, i на нас усi виїжджали, – скаржиться старий солдат.

Ось такою була та держава: пiшов служити у 17 рокiв, а демобiлiзувався у 24.

Точну дату свого народження Iван Саморядов дiзнався тiльки коли вже з армiї звiльнився.

– Але ж, коли на вiйну йшов, у колгоспi паспортiв не було. Ось я i не знав точно, коли народився. Тiльки як з армiї прийшов, паспорт виправив, тож i виявили у старих церковних книгах, що народився я 12 жовтня, на Покрову, – розповiдає Iван Давидович. – Агiтували, аби залишався в колгоспi. Та я вже знав, як там працювати за тi «трудоднi». I пiшов на будiвництво Лiсхiмбуду – майбутнього Сєвєродонецька.

Працював багато й тяжко, бульдозеристом. Каже, що вперше ювiлей вiдзначив так, щоб святковий стiл накрити щедро, тiльки у 50 рокiв.

Тепер у старого багато гостей, хоч рiдне село знаходиться далеченько вiд широких трас. Люди приїздять до нього на кожну дату, чи то день народження, чи День Перемоги, але найсмачнiше для нього свято – це коли Олена Воронкiна зварить вареникiв з вишнями. То його найбiльш улюблена страва на все життя.

За матерiалами газети «Урядовий кур’єр»

 

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх