Чи здійснив подвиг у 1943 році вісімнадцятилітній командир взводу, молодший лейтенант Іван Профатілов? Про свій недовгий бойовий шлях він сам говорив коротко: «Вітчизни не зраджував». Найбільш трагічне в його життєвій долі те, що ці слова доводилось повторювати на багатьох допитах...

Олексій НЕЖИВИЙ

Коли розпочалася війна, Іванові Профатілову виповнилося шістнадцять – народився 23 вересня 1924 року. Після закінчення Біловодської восьмирічної школи почав навчатися в місцевій автошколі, та через наближення фронту до рідного селища був евакуйований у Сталінградську область.

У військкоматі селища Чорний Яр, разом із земляком Михайлом Волошиним, звернувся з проханням направити в армію, тобто добровольцем. Їм відмовили, бо рік народження ще не був призивний. Однак вирішили нікуди не йти, а сиділи на порозі, де й побачив їх військовий комісар і дав направлення в 45-ту запасну мотострілецьку бригаду, що дислокувалась у місті Астрахані.

Цілий місяць проходив бойову підготовку, і в званні сержанта прибув у 103-й стрілецький полк, що дислокувався в Сталінградській області й постійно відбивав атаки ворога. Так тривало до листопада 1942 року, а потім сміливого в бою й здібного до військової науки воїна направили на курси командирів взводів Сталінградського фронту.

У травні 1943 року молодший лейтенант Іван Профатілов знову на фронті, тепер біля міста Шахти Ростовської області. Він – командир взводу 7-ї роти 3-го батальйону 865-го стрілецького полку 28-ї армії. В той час військові частини Червоної Армії на річці Міус вели тяжкі оборонні бої. Не вдаючись до подробиць військової операції, скажемо, що місто Ростов-на-Дону було звільнено 14 лютого 1943 року, а Таганрог – тільки 30 серпня.

Село Русскоє зовсім поряд із теперішнім кордоном України, до Амвросіївки та Іловайська Донецької області навпростець – всього кілька десятків кілометрів. Тут влітку 1943 року разом із українцем Іваном Профатіловим воювали помічник командира взводу, сержант Хусейнов із Азербайжану, командир взводу молодший лейтенант Пащкевич із Запоріжжя, росіянин, рядовий Єжов. Тут Іван Профатілов потрапив у полон.

Із відповіді Профатілова І.В. на запитання слідчого УКДБ по Ворошиловградській області 7 лютого 1990 року:

«Ми стали в оборону біля річки Міус. Приблизно дев’ятого або десятого червня із штабу дивізії надійшов наказ перейти в наступ. Прорвали одну оборону, другу, а на третю не вистачило сил. Багато було вбитих, поранених, мало боєприпасів. У ротах залишалось по дванадцять, шістнадцять бійців. Окопались, точніше тільки підправили колишні німецькі траншеї. Другої доби ворог пішов у контрнаступ, нас взяли в кільце. Я продовжував вести вогонь із автомата. Потім патрони закінчились, не було їх і в пістолеті. Довелося закопати в землю карточку кандидата в члени партії. Погонів із гімнастерки не знімав, так і йшов у колоні військовополонених аж до Амвросіївки».

Настали тривалі поневіряння, адже пересувалися полонені здебільшого пішки, часто без їжі й води, одягнуті в залишки від літньої форми. У січні 1944 року їх привезли в Польщу, а потім – на територію Німеччини в «Шталаг-326». Тут полонені вмирали щодня, адже умови утримання були жахливі, годували здебільшого бруквою і хлібом із тирси.

У травні 1944 року Іван Профатілов потрапляє до так званого «Особливого українського табору» в місті Мюнстер. Їх відразу попередили, що вони вивчатимуть німецьку мову, стройову підготовку, історію України з метою подальшої боротьби за самостійну Україну. Табір поділявся на курені, сотні, чоти, рої. До викладачів із числа українців зверталися «пан хорунжий» чи «пан курінний». Деякі зрусифіковані прізвища намагались записувати правильно, отож Іван Профатілов теж згадав, що його предок писався ПРОХВАТИЛО.

Не ідеалізуючи умови перебування в такому таборі, скажемо тільки, що подібна підготовка велася в інтересах Німеччини, адже на окупаційних територіях планувалося ведення сільського господарства, яке потребувало хоча б якихось фахівців низової ланки.

До того ж, на думку Івана Профатілова, на заняттях ніяка націоналістична пропаганда не проводилась. Він навіть наголосив, відповідаючи на запитання слідчого, що історія України вивчалася правильно, починаючи від періоду Київської Русі.

На початку травня 1945 року Іван Профатілов потрапив до американської окупаційної зони, а в серпні був переданий радянському командуванню. У юнака з Біловодська навіть сумнівів ніяких не було в повернення на Батьківщину, адже ніякої вини перед нею не відчував.

Однак уже перша зустріч не відзначалася дружелюбністю, бо виражалася в потребі пройти спеціальну перевірку на лояльність до влади або фільтрацію. За першою настала друга, вже в місті Верхній Волочок Калінінської області. Знаючи каральний характер і підозрілість тодішньої системи, Профатілов про особливий український табір вирішив змовчати. Однак шлях до повернення додому продовжився примусовою роботою на цинковому заводі в Кемеровській області. У рідний Біловодськ повернувся на початку 1948 року, тобто розлука тривала більше п’яти років.

Радів мирному життю, став працювати зоотехніком, хотів одружитися. А 27 червня 1950 року заарештований і звинувачений у державній зраді за ст. 54 – 1 «б» КК УРСР і засуджений військовим трибуналом на 25 років із конфіскацією майна.

Із відповіді Профатілова І.В. на запитання слідчого УКДБ по Ворошиловградській області 7 лютого 1990 року:

«Під час слідства в 1950-му році мене тільки один раз ударив слідчий Дорфман. На мене постійно кричали, вимагали давати потрібні свідчення. Тому й говорив те, чого хотілось слідчому».

Цікавили слідчого й подробиці полону, особливо останнього бою і кількості патронів, що залишилася, чи хоча б одного для останнього пострілу...

В основі звинувачення стало перебування в «Особливому українському таборі», що тоді кваліфікувався як спеціальна диверсійна школа. Знову більше п’яти років довелося чекати Івану повернення до Біловодська. Тільки смерть тирана й певні демократичні зміни в державі зумовили рішення Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 27 серпня 1955 року: «Профатілова звільнити від відбуття покарання і вважати його як такого, що не був засуджений».

Незабаром після повернення Іван Профатілов одружився, а 12 грудня 1956 року в нього народився син Євген. Тепер він після багатьох років педагогічної та журналістської роботи живе в родинному будинку, який споруджено батьком. На Біловодщині добре знали й тепер пам’ятають будівельний хист Івана Васильовича Профатілова, його постійне бажання допомагати людям.

Але повної реабілітації йому довелося чекати до 17 квітня 1991 року.

782359

Він пішов із життя 8 січня 2001 року, залишивши добру пам’ять у своїх земляків. А в гурті тих ветеранів, хто побрязкував блискучими ювілейними медалями, його не бачили ніколи.

Однак Іван Профатілов виграв свій головний бій: жити чесно, виконувати свій справді священний обов’язок, пам’ятаючи завжди, що життя кожної людини – найбільша цінність.

При написанні автор використав матеріали Архіву СБУ в Луганській області. Копії із кримінальної справи Профатілова І.В., що зроблені в 2011 році, зберігаються в особистому архіві Олексія Неживого.

Фото Профатілова І.В. – з родинного архіву Євгена Профатілова.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх