Дивлячись на поріділі ряди учасників Другої світової війни, мимоволі ловлю себе на думці, що настане день, коли ми побачимо останнього солдата тієї жорстокої війни. Тож і користуюсь будь-якою слушною нагодою, аби безпосередньо поспілкуватися з тими, хто свого часу зламав хребет гітлерівському чудовиську, визволив не лише рідну Батьківщину, а й чимало європейських країн від нацистського поневолення

Гарій ВЛАСЮК

Зараз у Новопскові залишилось лише п’ять безпосередніх учасників Другої світової: Тихон Павлович Василенко, Свирид Афанасієвич Гнилобоков, Олексій Павлович Івахненко, Борис Йосипович Ткаченко та Іван Михайлович Сущий.

Ще п’ять мешкають у Новопсковському районі: Парасковія Савелівна Рожкова (Піски), Пантелій Ігнатієвич Дем’янов та Іван Євдокимович Солдатко (Білолуцьк), Василина Іллівна Ілліна (Кам’янка) та Андрій Васильович Шестаков (Новорозсош). Кожен з них це – особистість, цікава й непересічна людина, думка якої дорогого коштує.

З Почесним громадянином Новопсковщини Тихоном Павловичем Василенком ми знайомі давно. Й не зогледівся він, як переступив поріг дев’яносторіччя. Для цього поважного віку Тихон Павлович ще досить бадьорий і рухливий, охоче спілкується з людьми, за можливості намагається працювати. Та, звичайно ж, дошкуляють старі рани, не загоюється вражена нога, душить гіпертонія, непокоять й інші недуги. Тому додатком до щоденного раціону ветерана стали пігулки та мікстури, які коштують нині недешево. Але дідусь не падає духом, хоча видно, що болісно сприймає втрати товаришів.

Колишній сержант Радянської Армії пройшов тривалий бойовий шлях у сім років. Під прапори Збройних Сил колишній осинівець був покликаний 18-річним необстріляним новобранцем. Після нетривалої підготовки опинився в самісінькому пеклі – в згарищі боїв, що на той момент охопили Схід України. Бідового й кмітливого, Тихона Василенка спрямували до полкової розвідки.

Він здійснив чимало бойових виходів, неодноразово перетинав мінні поля й мережі протитанкового і протипіхотного захисту, віч-на-віч стикався з ненависними гітлерівцями. Але вижив, здолав усі труднощі, переміг.

2_3

Перша бойова відзнака прикрасила гімнастерку Тихона Василенка, коли він самотужки вщент розтрощив ворожий бліндаж і полонив кількох окупантів. Сталося це саме під час визволення України. Але у запеклих і кривавих боях на підступах до Дніпра молодого та завзятого розвідника важко поранили. Тривалий час йому довелося лікуватися, відновлюватись, а після одужання – перейти до кулеметного підрозділу.

Тихон Павлович воював сумлінно, на славу, вірніше – на два ордени Слави. Як відомо, це найбільш почесна та значуща солдатська нагорода. Власноруч і разом із однополчанами наш земляк знищив чимало окупантів, але й сам постраждав від кількох поранень та важких ушкоджень, які з плином часу дедалі більше даються взнаки. Та навіть у найважчі моменти його дух залишався стійким і незламним. Після медсанбатів та госпіталів Тихон Василенко раз по раз повертався до бойових лав і з подвійною енергією трощив ворога.

Бойовий шлях Тихона Павловича проліг від рідної Новопсковщини через всю Україну, Білорусь, Литву, Польщу аж до самої столиці третього Рейху. Війна для нього завершилась у ворожому лігві – в Берліні.

В особистому домашньому архіві Тихона Павловича зберігаються його листи з фронту – пожовклі аркуші з учнівського зошиту, з лаконічними повідомленнями про армійське буття. Ніякого детального описування особистих подвигів в них немає. Про бої, холодні й сирі окопи, про щоденний ризик – теж нічого. Все скупо і стисло. Військова цензура ретельно відстежувала кожен лист, слідкувала, щоб з фронту не вийшла важлива інформація.

3_3

В одному з листів кілька рядків густо перекреслені цензором: невідомому «особисту» вони здалися зайвими. Один з листів, написаний Т. П. Василенком третього лютого 1945 року та надісланий товаришеві: «После того, как мы расстались с тобой, я поехал в Донбасс. Освободили Донбасс, немножко не дошел до Днепра, где и был ранен в правую ногу. До сих пор трудно ходить. После излечения поехал на Первый Белорусский фронт. Здесь прорвали оборону и освободили Белоруссию, вошли в Польшу, дошел до Варшавы. Был ранен в руку и представлен к награде – ордену Славы третьей степени. В прорывах ты, наверное, не раз участвовал, знаешь, что это такое... После этого был направлен на Третий Белорусский фронт, где и нахожусь сейчас...».

Невдовзі після переможних салютів розпочалося протистояння між колишніми учасниками антигітлерівської коаліції, котре отримало назву «холодна війна». Радянський уряд терміново підсилив західне прикордоння, підтягнувши до нього додаткові сили. Тож до кінця сорокових років наш земляк продовжував армійську службу – спочатку в Бобруйському гарнізоні, а потім – у легендарному Бресті. І лише згодом, після демобілізації, відновилось мирне життя Тихона Павловича Василенка, який, повернувшись у Новопсковський район, одружився і поринув у трудове повсякдення.

– Ми воювали, щоб захистити рідну землю, а після війни – так, аби життя стало кращим, – замислено каже ветеран. – І воно дійсно покращувалось, не відразу, але поступово. Тридцять п’ять років я працював у торгівлі, на моїх очах поліпшувалось продуктове забезпечення населення. Харчі були якісними і натуральними, без будь-яких хімічних домішок. І водночас – доступними для людей. Копійчаною була вартість комунальних послуг, газу, пального. А зараз?!

– У тій страшній війні вдалося перемогти, адже ми були немов один міцний потужний кулак – всі разом. Нині ж суспільство роздирають чвари, навіть у сім’ях думки різняться ...

Ветерана, як і всіх порядних громадян, засмучує розбрат, що оселився в людських душах. Але як старий солдат і як людина, котра пережила важкі часи, Тихон Павлович серцем відчуває: негаразди повинні минути, не можуть вони тривати вічно. Йому, як і всім нам, хочеться дочекатися торжества добра і справедливості, миру й злагоди. Адже саме за це й воювали солдати Другої світової війни.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх