Про iснування шиншил автор цих рядкiв дiзнався ще в босоногому дитинствi з безсмертного роману двох одеситiв. Там одна з героїнь, поборюючи зарозумiлу американку, придбала шиншиловий палантин. Письменники не вдалися до опису звiра, але в загальних рисах про його зовнiшнiй вигляд можна було здогадатися з iронiчного уточнення: «росiйський заєць, умертвлений в Тульськiй губернiї». Згодом побачив фото цього «зайця», але все так само залишався чимось екзотичним – аж поки не побував у Сватовому, де їх професiйно вирощує одне неординарне подружжя…

 

Олексiй РОЗУМНИЙ

 

 

КАРТОПЛЯНИЙ СТАРТ

Власне, шиншили – не єдина i навiть не основна стаття бiзнесу Наталiї Харiної й Володимира Антюхiна. На першому мiсцi в них стоїть рослинництво. Хоча ним вони зайнялися не так уже й давно. До свiтової фiнансової кризи Наталiя Iванiвна володiла перукарнею, Володимир Борисович займався страховою справою. А потiм народ якось рiзко передумав страхуватись i робити химернi зачiски. Аж тут у телевiзорi виник Микола Азаров. I мовив Микола Янович: «Досiть скiглiтi! Берiть лопати в рукi й гайда пiднiмати сiльськоє гаспадарство» (ну, якось так).

– I ми взяли дiлянку землi й посадили картоплю.

Власне, це дуже спрощений переказ того, як мiськi жителi (нехай i з потужним селянським родоводом) перетворились на фермерiв. Але якщо переповiдати всi їхнi перипетiї на цьому шляху, до шиншил ми точно не доберемось. Просто слiд усвiдомити, що в Українi подiбнi перевтiлення, навiть пiд схвальним поглядом прем’єра, легкими не бувають. То їм землю не давали, то затягували з реєстрацiєю господарства, то виникали проблеми з придбанням реманенту, добрив, насiннєвого матерiалу, то…

Правда, помiчники теж траплялись на цьому тернистому шляху. Причому не тiльки iноземнi, на кшталт ПРООН або Норвезької ради NRC, але й голова районної ради Вiта Слiпець. I сьогоднi подружжя будує овочесховище (невелике, зате капiтальне), розробляє плани подальшого розвитку господарства, включно iз зоною вiдпочинку. Коротко кажучи, рук не складає i вже точно «нє скiглiть».

 

– То як ви дiйшли до iдеї зайнятись розведенням шиншил?

– Це стара мрiя, а коли в 2005-му в нас з’явився iнтернет – побачили, що є можливiсть її здiйснити. Тисячу доларiв коштувала одна сiм’я: чотири мишi й один мишак у клiтцi. Але щоб вирощування було економiчно виправданим, починати треба вiд десяти сiмей. $10 тисяч. Плюс примiщення i все iнше. Год хочемо, два хочемо, три. А потiм подумала: «Що менi та тисяча доларiв, як я шиншил хочу. Треба не грошей хотiти, а шиншил!». Почала я хотiти шиншилу. Кажу: «Давай хоч парочку вiзьмемо».

Знайшли оголошення: чоловiк у Троїцькому районi продає шиншил. Наталiя Iванiвна, через знайомих по страховому бiзнесу, поцiкавилась, що то за один.

– Дiзнались, телефонують: «Нормальний мужик, навiть пити кинув». Їду ж, така дiлова: хороших братиму, поганих не братиму... Як побачила, що вiн їм зробив! Одне голе повнiстю сидiло, ще одне слiпе. Те – без лапи...

 

 

ДО ЄВРОПИ ЗА НАУКОЮ

– Ми їх забрали й почали зi смiття робити щось, – це вже каже Володимир Борисович.

Якби у мене була iнша освiта або хоча б бiльше часу – мабуть, зумiв би розiбратися з основами селекцiї гiрських гризунiв пiвденноамериканського походження. Поки ж можу стверджувати: у Сватовому (якщо точнiше – в селi Травневому, де подружжю видiлили землю) до цього пiдiйшли дуже ґрунтовно. Можливо, тому, що хазяйка за освiтою – бiолог. Вона показала цiлий стос журналiв, де занотованi всi операцiї, якi проводяться на шиншиловiй фермi, зокрема й тi, що стосуються генетики.

– А на другий рiк я вивчила польську мову i поїхала на ту ферму вчитися бити шиншил. Як поляки смiялися: «Приїхала шкури знiмати». Ходили, на мене дивилися: «Зоопарк». Розказували, що в Українi й вичинки нема, нiчого нема… Я послухала: «Ах ти!.. Та все в нас є». Аби знайти майстра з вичинки шкурок, влаштували щось на зразок фестивалю: розiслали по однiй шкурцi звiрят одного послiду по рiзних адресах. Перемогла Полтава.

Задля iлюстрацiї останньої тези Володимир Борисович дiстав каблучку й легко протягнув через неї шкурку:

– Поляки кажуть: ми так вичиняємо, що шкурка має проходити крiзь каблучку. Це – наша українська вичинка. Бачите, як проходить! Можем от менше кiльце взяти…

Щоб навчитись правильно… працювати з шиншилою на останньому етапi її життя, Наталiя Харiна тричi їздила до Польщi, де знайшла правдивого фахiвця цiєї справи (спроби знайти такого в Українi не увiнчалися успіхом – усi, кого вдавалось виловити на просторах iнтернету, виявлялися в кращому разi аматорами). Утiм, про знання, якi вона привезла вiд польського «колеги», тут краще не розповiдати. I без того «захисники» тварин лютують.

– Перший рiк приїхали подивитись, наступного року навчилась шкуру знiмати, а ще за рiк приїхали попроситись на роботу. Цiлих три днi в нього на фермi працювала. Вiн так зрадiв… Жадiбний… Побачив, що я за трьох встигаю, i робiтникiв розiгнав, крiм одного. Я подумала: «Ну, то й гаразд». Кожну мишу в морду подивилась, але як зробити, щоб вiн менi усiх показав?

– Тут же не просто треба дивитись, – додав Антюхiн. – Тут треба зрозумiти, для чого створений кожний елемент на фермi. От у них клiтка облаштована не так як, у нас. Ми ранiше кожну вiдкривали, щоб корм покласти, а в них сюди кладеш, i навколишнi звiрята просто з клiток дiстають i їдять.

…Ну тут треба цiлий ролик прокрутити, аби читач зрозумiв, про що йдеться.

 

 

ДАЛI – БУДЕ!

Спитав, якого рiвня сягнули сватiвськi шиншиловоди в розвитку свого бiзнесу.

– Зараз у нас є уже тридцять сiмей. Були в Копенгагенi, подивились на аукцiон. Площа – приблизно як два-три Центральних ринки в Сєвєродонецьку Зiбрались торiк у березнi туди їхати – завадив карантин. Улiтку не могли поїхати через польовi роботи, жука ганяти й таке iнше. Тiльки зiбрались на Київ – ще один карантин. Вийшли на Канаду. Канадцi зацiкавились. Але оскiльки ми для них маленькi фермери, самостiйно на той аукцiон вийти не можемо. Є фiрми, якi збирають маленькими партiями у таких, як ми, а потiм уже туди виходять. А усi дрiбнiшi аукцiони зараз не працюють, у тому числi Копенгагенський. Сказали, що можуть поставити нас у чергу аж через рiк, у лютому наступного року. Але – ввели карантин, i ми знову не знаємо, що робити.

Коли гостя повели знайомитись iз мешканцями ферми, пухнастики не стали метушитись i взагалi не виявили особливої цiкавостi щодо новоприбульця.

 

– А годуєте їх чим?

– Комбiкормом для кроликiв. Хочемо зробити лiнiю, щоб робити корм самим. Купуємо по 12-13 гривень за кiлограм, а якби самi робили – виходило б по сiм гривень. Ячмень, сiно...

 

– У нашiй областi є ще ферми?

– Дехто тримає пухнастикiв як iграшки, а серйозних ферм немає. А тi, що «iграшки», живуть до перших спекотних днiв. Ми смiємося. У нас в примiщеннi, де живуть шиншиловi сiм’ї, влiтку працює кондицiонер. У нас вдома кондицiонерiв немає, а в шиншил – є.

Ледь не забув. Шиншила – це такий рiд гризунiв, який походить з високогiрної пустелi в пiвденноамериканських Андах. Узагалi-то в Пiвденнiй Америцi дуже тепло, але на тiй висотi, де живуть шиншили, достатньо зимно, щоб вони обзавелися високоякiсним хутром, яке цiнують американськi мiльярдерки, а також «людожерки» Еллочки з середньої смуги Московiї.

Распечатать
© По материалам Луганщина.ua
Наверх